Повторення. Дієприслівник

 Дієприслівник

Готуємося до НМТ

 Виконай завдання та перевір свої знання з нормативного наголошування

«Самотність» – розповідь про останній день життя пса Сабирли, через відчуття якого подано найдраматичнішу сторінку в історії кримських татар.

      У травні 1944 року сталінський режим підготував і здійснив силами НКВС-НКДБ спецоперацію примусового виселення корінного народу Криму – кримських татар. Їх загнали у товарні вагони і повезли у Сибір і Середню Азію. Внаслідок депортації загинув майже кожний другий представник кримськотатарського народу. Тепер Росія, анексувавши Крим, знову чинить тиск на кримських татар.

Весна буяла. Природа ігнорувала війну, яскрава зелень радувала очі, а напоєне пахощами квітів повітря вмикало інстинктивне бажання жити. У цей час – вранці 18 травня 1944 року – у домівки кримських татар прийшли люди зі зброєю.

Понад 32 тисячі бійців військ НКВС обходили усі помешкання кримських татар і оголошували ультиматум: у найкоротший час взяти все необхідне, дітей і немічних старих, повантажитися на вантажівки і під конвоєм їхати до залізничних станцій.

Тих, хто чинив опір, за свідченнями очевидців, розстрілювали на місці.

Нажаханих людей на залізниці «під зав’язку набивали» у товарні вагони.

До четвертої дня 20 травня 1944 року кримських татар у Криму не стало.

Їх відправили в Узбекистан, Казахстан, Таджикистан, а також у Росію – в Марійську АРСР, на Південний Урал і в Костромську область.

Під час кількатижневої дороги депортованих майже не годували і не поїли. Туалетом слугувала дірка у підлозі вагона.

У телеграмі на ім’я Сталіна НКВС прозвітував про виселення 183 155 осіб. В основному, це були жінки, діти і люди похилого віку. Бо ж чоловіки в цей час іще воювали на фронтах Другої світової війни у лавах Червоної армії.

Самі кримські татари нарахували 423 100 депортованих.

Від нелюдських умов перевезення, а також у перші роки після переселення загинуло понад 46% депортованих кримських татар.

Але й у місцях спецпоселень, завдяки своїй терплячості і працелюбності, кримські татари зуміли пристосуватися і вижити.

Тоді ж, 4 липня 1944 року, НКВС офіційно поінформував Сталіна про те, що спецоперація «переселення кримських татар» завершена.

Але згодом з’ясувалося, що забули про родини кримських татар, які жили на Арабатській стрілці. Щоб не накликати «гнів вождя», 20 липня карателі вигнали людей із домівок, посадили на старий баркас і затопили його в Азовському морі. Тих, хто намагався врятуватися, добили із кулемета.

14 липня 1944 року до Криму дозволили переселитися 51 тисячі людей, переважно росіян. Їм надали для проживання опустілі оселі кримських татар. Заселення Криму російськомовним населенням набуло масового характеру, бо 17 000 спорожнілих кримських колгоспних господарств потребували робочих рук.

30 червня 1945 року радянська влада скасувала автономію Кримської АРСР і приєднала Крим до Російської РФСР.

Чому депортували кримських татар?

Депортація кримських татар є колосальним порушенням прав людини і великим злочином із точки зору сучасного міжнародного права. З огляду на кількість людських жертв, на думку деяких дослідників, депортацію можна прирівняти до геноциду.

Приписування колективної провини й застосування колективного покарання за ознакою етнічної належності є злочином проти людяності, нарівні зі взяттям та розстрілом заручників

Павло Полян

Ось як пише автор одного з новітніх досліджень із історії примусових міграцій в СРСР Павло Полян: «Несправедливість… ‒ у самому прецеденті «покарання народів», що підміняв судові розгляди проти конкретних осіб. Незалежно від будь-якої статистики, приписування колективної провини й застосування колективного покарання за ознакою етнічної належності є серйозним злочином проти людяності, нарівні зі взяттям та розстрілом заручників».

Але 75 років тому депортація кримських татар не була чимось особливим для загальної людожерської політики СРСР.

Спочатку Ленін, а за ним Сталін оголошували «ворогами радянської влади» цілі верстви населення (як, наприклад, українських селян, яких назвали куркулями і виморили штучним голодом), а потім сталінський режим почав карати депортацією цілі народи.

Тож, за звичною для радянських каральних органів (ЧК, НКВС) схемою, кримських татар оголосили «зрадниками» і звинуватили у «пособництві ворогу».

Формальною причиною для цього стало те, що 51-а армія (яка фактично не мала озброєння) не чинила спротиву противникові. Ось як описав ситуацію, що склалася 24 вересня – 16 листопада 1941 року, боєць 476-го полку 51-ї армії Абдураман Барієв у своїх «Спогадах про воєнні роки».

«Було роздано 18 гвинтівок. Решта 700 солдатів із батальйону стояли перед німцями з лопатою та кайлом. Міномети й кулемети були поламані й непридатні…» – розповів Барієв.

Також радянська влада звинуватила кримських татар у співпраці із нацистами, бо окупанти примусили їх створити так звані загони самозахисту.

І ось 11 травня 1944 року виходить постанова Державного комітету оборони СРСР № ГОКО-5859. Зокрема, у ній зазначається, що «в період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступаючи у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, які боролися проти Червоної армії, в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, беручи участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначилися своїми жорстокими розправами щодо радянських партизанів, а також допомагали німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян у німецьке рабство і масового винищення радянських людей».

Покарання – виселення усіх кримських татар із Криму.

І це при тому, що, лише за офіційними даними, понад 20 тисяч кримських татар воювали у лавах Червоної армії. Є дані про те, що після закінчення війни, у 1945 і 1946 роках, депортували ще майже 9 тисяч кримських татар, які повернулися додому з фронту. Тільки «на спецпоселенні» в Узбекистані налічувалося, за даними НКВС, 6057 учасників війни, багато з яких мали високі бойові нагороди.

Натомість більшість істориків вважає, що справжньою причиною депортації кримських татар було те, що СРСР прагнув захопити частину Туреччини і встановити контроль над чорноморськими протоками – Босфором і Дарданеллами. Тому, готуючись до цього нападу, сталінський режим «зачищав» майбутні плацдарми – Крим і Кавказ – від «ненадійного елемента». На Кавказі вибірково виселяли тюрків і калмиків, а із Криму – кримських татар.

Те саме радянські карателі  зробили із українцями, які жили на територіях, охоплених активними діями Української повстанської армії (УПА). Так, під час спецоперації «Захід» підрозділи НКВС протягом доби 21 жовтня 1947 року вивезли із Західної України майже 78 тисяч людей до Казахстану і російського Сибіру.

До того ж, усі громадяни «великой страны», які потрапили під нацистську окупацію, автоматично вважалися «ненадійними», а їхні діти та онуки мусили у всіх можливих анкетах – при вступі на навчання чи при оформленні на роботу – обов’язково відповідати на запитання: «находились ли вы или ваши родственники на временно оккупированной территории?».

Сучасна російська влада в анексованому Криму порушує права кримських татар, проводить масові обшуки й  арешти.

Україна зібрала і передала у міжнародні суди сотні томів доказів незаконної анексії Криму та порушення прав людей окупаційною владою.

Коротка характеристика оповідання

Одним з яскравих виразників теми депортації в кримськотатарській літературі можна по праву вважати Ервіна Умерова. Тема депортації осмислюється в його творчості з надзвичайних аспектів, глибоко розкриваючи силу трагедії кримськотатарського народу. Безмірною тривогою і болем, драматизмом людської долі, всього кримськотатарського народу пройняте оповідання «Самотність» (1961). У ньому повістується про долю собаки Сабирли (Терплячий). Розповідь ведеться від третьої особи, від імені автора. Прикметною рисою оповідання є те, що головний герой – пес Сабирли. Відомо, що героями літературних творів можуть виявлятися не тільки люди. Але хто б вони не були, вони представляються в навколишній реальності володарями внутрішнього «я» – цього специфічно людського способу існування. Завершеність і зосередженість художньої реальності вигаданого світу досягається завдяки наявності у нього абсолютно «ціннісного центру» (М. Бахтін), який в повсякденному перебігу навколишнього життя відсутній. У даному оповіданні таким ціннісним і організуючим центром виступає образ пса Сабирли. Письменник наділяє свого героя людськими якостями: пес відчуває, думає і висловлює свої думки, страждає, гостро відчуваючи несправедливість серед людей

 З інтернет-джерел

Паспорт твору: 

Автор – Ервін Умеров

Рік написання –  1961

Жанр – оповідання

Тема – зображення примусового виселення кримськотатарського народу з історичної батьківщини — Криму.

У творі розповідається про останній день життя пса Сабирли, через відчуття якого подано найдраматичнішу сторінку в історії кримських татар.

В оповіданні трагедію народу зображено в умовно-алегоричний спосіб у розповіді про собаку Сабирли, сина вівчарки й вовка (Сабирли означає Терплячий). Письменник звернувся до образу собаки, бо він уособлює вірність. Свого героя наділив деякими рисами людини: пес гостро реагує на несправедливість, немов людина, розмірковує над побаченим.

Історія собаки Сабирли показана від народження й до останніх його днів. Першим господарем пса був вівчар Сулеймен та його малий син Айдер. Коли господар помер Сабирли довго сумував і його віддали новому господареві, теж вівчареві. Коли той ні за що відшмагав його батогом, обурений і скривджений Сабирли пішов від нього до Айдера. Злий вівчар хотів забрати пса, але Айдер вийшов з рушницею і не віддав.

Незабаром Айдер виріс і пас вівці. Для Сабирли це були добрі часи – допомагав заганяти отару на пасовисько, а вночі охороняв кошару. Не стало і матері Айдера, постарілої, висохлої від горя і сліз Пакізе.

Коли собака був уже немолодим, коли почалась Друга світова війна і його хазяїн Айдер відправився на фронт. Відчуття самотності посилюється і не дає Сабирли спокою. Пес був прив’язаний до людей і дуже страждав без них. Іноді старий Дагджи годував Сабирли. Але незабаром його не стало, і Сабирли знов залишився один.

Хворий і голодний Сабирли якось вибрався зі свого лігвища й пішов до села. Автор описує трагічний момент в житті кримських татар – депортацію, разом із Сабирли уважно стежить за тим, що відбувається:  «Довго стояв, спостерігав, як жінки, діти і старі потяглися з вузлами й лантухами до школи і там, на майдані, збились у жалюгідну купу. Діти плакали, дорослі перемовлялися тихо й розгублено. Потім під’їхали машини кольору хакі, хвацько розвернулись. Люди на майдані мовчки, наче уві сні, почали вантажитися в машини, лише якась стара заголосила, заплакала дитина тонким і немічним голосом. І все стихло. Вантажівки, підскакуючи на вибоїнах, поспішно поїхали».

Собака з подивом спостерігає за спустошенням рідних місць: «Пес, звісно, скучав, і не міг знати, що люди зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих літ, порожнє, а спорожніло й сусіднє село, і третє, п’яте, десяте, соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче з усіх боків півострова».

Для покинутого собаки найбільшим випробуванням була самотність. Через якийсь час він побачив людину в шинелі і з милицею — це фронтовик, який хотів зустрітися з рідними: «Я повернувся з фронту додому, до сім’ї, а їх немає. Поки я воював, кров проливав за батьківщину, їх звідси виселили — усіх, усе село, весь народ! За що? За що? Він не ворушився і, здається, не дихав. Точно кам’яний… Однак Сабирли помилявся. Просто в темряві не помітив, що по щоках людини котяться сльози…».

Фронтовик, не знайшовши рідних, бере жменю землі на згадку і покидає село. А Сабирли вже не має сил жити далі: «Він подивився вслід людині, доки та не зникла за черговим горбом, звернув з дороги і, трохи пройшовши, заліг у межі, зарослій густою травою. Якийсь час незмигно дивився на посіріле небо, потім поклав голову на лапи і витягнувся. На розплющене око Сабирли сіла муха, але він уже не міг її прогнати».

Джерело: https://dovidka.biz.ua/ervin-umerov-samotnist-analiz

 З інтернет-джерел

 Аналіз роману «Лебедина зграя» (1971)

Сюжет

     Основні події відбуваються в українському селі з незвичайною назвою Вавилон, що розташоване над річкою Чебрецем — притокою Південного Бугу.

     Головний герой роману селянин Явтушок Голий. Він бідняк, причому бідняк одвічний. Хоче поліпшити своє життя: мати землю, господарство, одним словом, мати власність. Він з усіх сил пнеться до "вавилонської" вершини ("вавилонська", в розумінні автора, — незавершена, нездійсненна). Явтушок потрапляє між двох вогнів, бо так завжди було в романах про колективізацію й індустріалізацію: обов'язково діяло дві сили, протистояли два світи, два ворожих табори. Голому доводиться вибирати, з ким бути. Він гадає, що краще бути з тими, хто сильніший, сильніший не тільки ідейно чи фізично, але й матеріально. Явтушок прагне до звичайного людського щастя, він хоче добре одягатися, смачно їсти. І як батько, повинен забезпечити свою сім'ю. А таких цілеспрямованих людей недолюблювали, часто називали їх ворогами, бо для партійних ідеологів добро було злом (такими їх виховала Система!). Такий погляд на життя привів Україну до духовного та фізичного зубожіння.

     Та справжній ворог не Явтушок, а Максим Тесля. Це він переконав усіх вступити до колгоспу, це він у нормальному батьківському житті вбачає порушення законів суспільно-політичного життя держави. Засліплений комуністичною ідеєю, Тесля бачить у прагненні батька мати власний притулок вороже ставлення до влади.

     Тесля вірив у більшовицьку ідею колективізації. Він, як секретар райкому, був впевнений в тому, що будуть на селі й нові молотарки, й нові трактори, навіть хтось дорогу прокладе нову. Свої Погляди він вкладає в тезу: "Ми не відступимо нізащо, навіть якби на те пішло ціле життя".

     Не вдалося Максимові разом зі своїми однодумцями, які в романі протистоять табору ворогів, побудувати новій Вавилон. Сталося протилежне: знищення, руйнація того, що складалося віками.

Тема:

українське село в пореволюційний період (примусова колективізація, яку супроводжували драматичні зміни в сільській громаді, зокрема й у людських долях).

Ідея:

не зважаючи на тяжкі будні, люди прагнуть до високості, краси, чим і нагадують лебедину зграю в дорозі.

Дійові особи

     Бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Деякий час намагається лишитися «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.

     Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його  Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.

Проблематика:

1. Проблема вибору людини.

2. Фанатичне засліплення комуністичними ідеалами.

3. Поєднання трагедiï та нiжностi, зла та любовi, епiчностi та iронiï, високоï фiлософiï та буденноï дрiб'язковостi.

Символічні образи

        У романі є символічна картина, яка допомагає з'ясувати ідейний зміст і проблематику. На майдані виснажені коні, серед них лоша.

Воно захотіло пити, підійшло до річкового урвища, упало в річку й довго ще там билось. Старі коні не кинулись його рятувати. І селянин Фабіян був тільки споглядачем. Він голодний і холодний. Сидячи на клуночку під парканом, він слухав розмову коней, які оповідали про своє життя" ледь-ледь стоячи на ногах, підпираючи одне одного, якби не впасти, бо як упадеш, то вже вірна загибель.

Цю картину цензура вилучила з тексту роману, надрукувавши його в 80-ті роки, бо то була жахлива картина реального життя.

 Джерела:

https://dovidka.biz.ua/vasyl-zemliak-lebedyna-zhraia-analiz/

https://www.ukrlib.com.ua/styslo/printit.php?tid=3291

https://www.youtube.com/watch?v=wwnjMU1fK9w

Безособові речення

Безособовими називають односкладні речення, головний член яких називає дію або стан, які не мають виконавця чи носія або реалізуються незалежно від них.

Наприклад: Город залило водою. (присудок залило).

СПОСОБИ ВИРАЖЕННЯ ГОЛОВНОГО ЧЛЕНА (присудка) В БЕЗОСОБОВИХ РЕЧЕННЯХ.

1.Безособове дієслово. Н.: Уже темніє.

2.Особове дієслово в безособовому значенні. Н.: У хаті пахне пирогами..

3.Прислівник (з допоміжним дієсловом або без нього). Йому було тепло.

4.Дієслівна форма на -но, -то. Н.: На столі розлито воду.

5.Неозначена форма дієслова (можливо в поєднанні з прислівником чи присудковими словами треба, можна, час, слід, жаль). Н.: Можна пробачити все.

6.Слова нема, не було, не буде, при яких є додатки в родовому відмінку. Н.: У мене немає повідомлень.

Роль у мовленні

Безособові речення здебільшого вживають у художньому й розмовному стилях. Ці речення використовують для виділення дії та її наслідків.

Синтаксичні синоніми

Іноді односкладні безособові речення виступають синтаксичними синонімами до двоскладних. Це дає змогу урізноманітнити мовлення, а також найточніше висловити певну думку. На відміну від двоскладних речень, у безособових дія і стан подаються як незалежні від виконавця, тобто відриваються від нього. ПОРІВНЯЙМО:

Двоскладне: Я хочу пити.

Односкладне: Мені хочеться пити.

Двоскладне: Сніг замів дорогу.

Односкладне: Дорогу замело снігом.

Двоскладне: Пахли квіти.  Односкладне: Пахло квітами.

Двоскладне: Книга прочитана. Односкладне: Книгу прочитано.

Генератор ребусів | Ребус № 1 | ребуси онлайн для дітей та дорослих з відповідями, генератор ребусів, логічні ігри

Для вас п'ятикласники! 

Відгадайте ребуси

 

Складання електронних листів різної тематики

 1. Знайте свою цільову аудиторію.
Щоб початок та кінець вашого повідомлення справили бажаний ефект, вам необхідно визначити, хто в вашій цільовій аудиторії. Цільова аудиторія - це ті люди, для кого призначене ваше повідомлення. До неї може відноситись конкретна людина або група людей.
Наприклад, веб-розробнику необхідно зв'язатися з компанією, щоб дізнатися, чи є у них необхідність в послугах з веб-розробки. В цьому випадку цільовою аудиторією буде менеджер з кадрів. У свою чергу, коли ви пишете своєму приятелю, щоб дізнатися, чи є в їх компанії вакансія для веб-розробника. Тоді цільова аудиторія - це ваш приятель.
Важливо знати, кому саме призначене ваше повідомлення. Від того, кому саме ви пишете, зміниться стиль повідомлення, включаючи початок та кінець. Ось дві ключові відмінності у визначенні цільової аудиторії:

1. знайома аудиторія - незнайома аудиторія
2. одна людина - група людей

Знайома аудиторія або незнайома аудиторія?

Це розумна ідея - дізнатися про свою аудиторію якомога більше. Якщо є така можливість, адресуйте своє повідомлення тому, з ким ви особисто знайомі в організації.
Якщо ви ні з ким в цій компанії не знайомі, спробуйте знайти ім'я та посаду людини, якій направляєте повідомлення. Люди схильні відповідати на повідомлення, адресовані особисто їм.
Іноді доводиться адресувати свої повідомлення незнайомій аудиторії. Наприклад, ви побачили рекламу про пропозицію роботи для фрілансерів, і в ній немає імені або адреси контактної особи. Ви переглянули всю інформацію про компанію, але так і не знайшли, хто саме вирішує кадрові питання. У таких випадках не залишається нічого кращого, як почати повідомлення з загального доброзичливого привітання "Добрий день".
Уникайте звернень типу "Усім зацікавленим особам", такі звернення занадто незграбні та формальні.
Аудиторія також впливає на стиль і тон вашого повідомлення. Ділове електронне повідомлення, адресоване знайомому, може бути менш формальним та більш прямим у порівнянні з повідомленням для людини, яку ви навряд знаєте, або тому, кого ви ніколи не зустрічал

Окрема людина або група?

Завжди намагайтеся адресувати своє повідомлення конкретній людині, наскільки це можливо. Буває, виникають ділові ситуації, коли вам необхідно написати цілій групі людей. Ось кілька прикладів:

• електронний лист для групи клієнтів про зміни в їх обслуговуванні
• рекламна розсилка вашої компанії для зацікавлених передплатників
• повідомлення групі професіоналів, з якими ви співпрацюєте

Я переконана, що ви можете придумати інші приклади, які можна застосувати до вашого власного бізнесу.
Якщо ви відправляєте електронний лист цілій групі людей, було б непогано мати загальну характеристику цієї групи. Це допоможе вам визначитися з тоном повідомлення і з тим, як до них звернутися.
Наприклад, повідомлення, адресоване групі юристів, буде більш формальним, ніж повідомлення для групи студентів вишу.

2. Вибір стилю: формальний або неформальний?

Стиль, який ви використовуєте для написання своїх електронних листів, впливає на ефективність вашої електронної пошти. Відповідно початок та кінець вашого повідомлення буде відрізнятись в залежності від обраного вами стилю.
Є три речі, які потрібно знати про стилі електронного листування:

1. Коли використовувати формальний (офіційний) стиль.
2. Коли використовувати неформальний (неофіційний) стиль.
3. Слідкуйте за своїм тоном.

Розгляньмо кожен стиль електронного листування.

Формальний стиль електронного листування

Кілька років тому у всіх ділових повідомленнях використовувався формальний (офіційний) стиль. Можливо, вас навчили використовувати формальний стиль для написання всіх ваших ділових листів.
Основна проблема з багатьма офіційними привітаннями в тому, що формальні вітання звучать занадто суворо.
Зверніть увагу, який тон спілкування прийнятий в організації, якій ви пишете. Багато компаній сьогодні віддають перевагу простому, неформальному (особистому) стилю, навіть в діловому листуванні.

Неформальний стиль електронного листування

Хоча формальний стиль електронного листування використовується на багатьох підприємствах, деякі компанії вважають за краще менш формальний тон. Ось деякі ознаки того, що у вашому листі доцільно використовувати менш формальну мову:

• Повідомлення від всіх співробітників, які ви отримуєте від конкретної організації, написані в неформальному стилі. Особливо звертайте увагу на повідомлення від керівників організації. Як вони написані?
• Одержувачі пропонують вам звертатися до них менш формально. Наприклад, ви звернулись у повідомленні зі словами: "Шановний пане Браун", а він пише вам у відповідь: "Пан Браун - це мій батько, кличте мене Боб".
• Ви добре знайомі з одержувачем. Коли ви пишете ділове повідомлення другові або колезі, з ким ви добре знайомі, природно звертатися до них на ім'я. Якщо ви будете писати в привітанні "Пан" або "Пані", це буде звучати незграбно, навіть недружньо.

Слідкуйте за тоном.

Один з найбільших недоліків електронної пошти - одержувач не бачить ваших жестів, так званої мови тіла. Це може стати причиною непорозуміння.
Наприклад, мені здавалося, що я писала дуже професійні листи. Відразу після привітання я приступала до справи та безпосередньо обговорювала цікаву мені тему. Одного разу один з клієнтів запитав мене, чому мої листи були такими недружніми - це стало повним шоком. Мені довелося переосмислити, як я пишу свої повідомлення.
У повідомленнях цьому клієнтові я стала додавати невеликі фрази на початку листа:

• "Сподіваюсь, сьогодні у вас хороший день".
• "Сподіваюсь, ваш тиждень вдався".
• "Буду рада знову зустрітися з вами".

В результаті тон нашого спілкування змінився на краще.  Уникайте занадто формальних привітальних фраз на зразок:

• Сподіваюсь, у вас все добре.
• Будь ласка, зверніть увагу, що...
• Це повідомлення стосується питань щодо...

Ваша мета - встановити доброзичливі стосунки з отримувачем, перш ніж приступити до обговорення ділових питань.

3. Найкращий спосіб почати повідомлення

З чого почати ділове повідомлення? Початок Вашого повідомлення - перше, на що зверне увагу одержувач. Гарний початок означає, що ви справите гарне враження. Поганий початок може означати, що ваше повідомлення буде видалено ще до того, як адресат дійде до суті повідомлення.
Ось три елементи хорошого початку повідомлення:

• тема
• вітання
• перша фраза

Розглянемо перший елемент.

Тема

Більшість людей нашвидку переглядають теми повідомлень в своїй поштовій скриньці, щоб вирішити, які з них важливі, а які можна відкрити пізніше або зовсім видалити. Якщо ви хочете, щоб ваші повідомлення читали, вам життєво важливо писати хороші теми листів.
Девід Мастерс дає добрі поради з написання грамотних тем в електронній пошті:


Мастерс стверджує, що ефективні теми повідомлень повинні мати безпосереднє відношення до аудиторії, по можливості бути специфічними та безпосередньо прив'язані до життя адресата. Найчастіше теми повідомлень, в яких ви занадто намагаєтеся звернути на себе увагу, приречені на провал. Знаки оклику не означають, що ваше повідомлення прочитають. Ніколи не відправляйте повідомлення без теми. Багато поштових програм відправляють повідомлення без тем відразу в папку зі спамом.

Привітання

Привітання - це звернення до одержувача вашого повідомлення. У більш формальному листуванні його часто починають зі слів "Шановний/Шановна".
Ось кілька прикладів формальних вітань:

• Шановний пане
• Шановна пані
• Шановний пане Браун
• Шановна пані Лопес
• Усім зацікавленим особам
• Шановний доктор Сміт

Якщо ви починаєте вітання зі слів "Шановний пане" або "Шановна пані" та при цьому не знаєте, до кого ви звертаєтеся - до чоловіка або до жінки - ваше звернення можуть визнати за грубість. В такому випадку почніть зі слів "Шановні пан або пані".
Хоча слово "Привіт" звучить менш формально, воно навряд чи когось образить. Це найкращий спосіб почати повідомлення, коли ім'я одержувача вам невідомо.
Коли ви пишете повідомлення людині вище вас за посадою або старше за вас, звертайтеся до них на ім'я та по батькові. Починайте листа так: "Шановний містер Джонс", "Шановна пані Лопес" або "Шановний доктор Сміт". Наприклад, "Шановний доктор Сміт" - це буде поважний спосіб для студента почати електронного листа професору коледжу. Уникайте використання «Міс» або «Місіс». Оскільки сімейний стан зазвичай не має відношення до справи.
При використанні імені або прізвища людини завжди перевіряйте правопис імені. Коли людина бачить помилку в написанні свого імені - це завжди справляє погане враження.
Якщо організація заохочує неформальний стиль в листуванні, можна почати повідомлення з простого "Добрий день" або навіть "Привіт". Якщо ви знаєте ім'я людини, напишіть ім'я. Наприклад: "Привіт, Сергію".
Однак будьте обережні. Неформальні вітання більш доброзичливі, але можуть здатися занадто зухвалими. Якщо ви не впевнені, краще бути занадто формальним у вашому електронному вітанні.
У діловому листуванні зайву неформальність можуть визнати за грубість. Більшість експертів погоджуються, що не варто починати й закінчувати ділові повідомлення абревіатурами, звичними для нас в СМС. Нижче наведено кілька прикладів абревіатур з текстових повідомлень, яких варто уникати в діловому листуванні електронною поштою:

• Hey (Агов)
• Yo (Ей)
• Sup або Whassup
• ? (Повідомлення починається зі знака питання)

Перше речення

Перше речення електронного листа впливає на те, чи буде одержувач читати його далі, чи ні. Професійно складений електронний лист буде починатися з ефективного першого речення. І не злічити, скільки повідомлень я відправила прямо в кошик через те, що вже по першому рядку було зрозуміло, що відправнику не мало сенсу писати мені.
Наводжу кілька прикладів поганих перших речень, і як їх краще виправити:

• "Ви мене не знаєте, але..." Не треба повідомляти мені, що я вас не знаю. Замість цього відразу перейдіть до справи. "Я пишу, щоб запросити вас на щорічні збори компанії 5-го липня".

• "Мене звуть Ліза Лопес, і я..." Такий початок зосереджує всі повідомлення тільки на вас. Спробуйте поставити запитання, щоб зацікавити одержувача. "Чи знаєте ви, що 50% американців не мають заощаджень на пенсію?" Назвіться після того, як привернули увагу одержувача.

Якщо ви пишете листа людині, з якою не знайомі особисто, але у вас є якісь точки дотику, посилайтеся на них. Наприклад, ви можете написати: "Мені сподобалась ваша презентація з юзабіліті на зустрічі [назва компанії] минулого місяця", або "Я прочитав вашу останню статтю по [тема] в публікації [назва]".
Застереження: не намагайтеся вигадати точки дотику там, де її немає. Якщо ви не були на презентації або не читали статті, вони швидко це зрозуміють. Як письменник, я доволі часто отримую листи від людей, які стверджують, що вони прочитали мою статтю, але при подальшому спілкуванні стає очевидним, що вони лише пробігли очима заголовок моєї статті.

4. Як закінчити повідомлення

Бувало таке, що ви написали повідомлення, але не знаєте, як його закінчити?
Найкраще закінчувати листа цими елементами:

• Завершальні слова. Як згадувалося вище, останні слова мають значення. Якщо ваш тон занадто фамільярний або неофіційний, ви можете змусити свого одержувача відчути себе ніяково. "З повагою", або "Найкращих побажань", вважаються стандартними останніми словами в діловому листі.
• Підпис. Якщо ви не близько знайомі з одержувачем, завжди пишіть своє ім'я та прізвище. Якщо ви добре знайомі, і ділове листування з цією людиною має неформальний характер, можна підписуватись тільки своїм ім'ям.
• Посада і компанія (якщо необхідно). Якщо ви пишете від імені компанії, в діловому листуванні ви повинні додати свою посаду та назву компанії, яку представляєте.
• Контактна інформація. Додавайте не тільки адресу електронної пошти, а й інші способи, якими можна з вами зв'язатися, наприклад, номер телефону і контакти в соціальних медіа. Якщо ви намагаєтеся знайти роботу, використовуйте свій профіль LinkedIn.
• Посилання на сайт компанії (якщо є). Якщо у вашої компанії є сайт, посилання на нього в електронному повідомленні має значення.
• Фото (за бажанням). Можна додавати своє фото поруч з підписом, але ніколи не використовуйте тільки фото без підпису. Деякі поштові програми не показують зображень. У такому випадку, якщо ви не підпишетесь, а тільки розмістите фотографію, ваш одержувач не знатиме, від кого повідомлення. 

 З інтернет  -джерел    https://business.tutsplus.com/uk/tutorials/how-to-start-and-end-a-professional-business-email--cms-26313

Проблема людини в суспільстві, її знеособлення, свободи і неволі, особистості й натовпу, дійсності та мрії у творі В. Дрозда «Білий кінь Шептало»

Відмовитися від волі – це означає відмовитися

Від людської гідності, від прав людини,

Навіть від її обов’язків.

Ж.-Ж. Руссо

У творчому доробку В. Дрозда чимало яскравих прозових творів: повість “Ирій”, романи “Катастрофа”, “Самотній вовк”, “Спектакль”, “Листя землі” та інші; оповідання “Пігмаліон”, притча “Сонце” тощо. У 1965 році з’явилося оповідання “Білий кінь Шептало”. Тогочасні критики дали несхвальний відгук на нього, бо у творі письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві.
Але, незважаючи на все ці “критичні зауваження”, В. Дрозд написав продовження – оповідання “Кінь Шептало на молочарні”, надруковане у 1967 році. Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами.
Головний герой оповідання – білий кінь Шептало, який працює на одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу, і терпляче зносить удари батогом від конюха Степана та хлопця-підпаска. Шептало згадує, як колись його, молодого й гордого, “зломили”, осідлали люди, примусивши працювати на себе. Часом ця робота була нестерпно принизливою для білого красеня, предки якого “гарцювали на залитім різнокольоровими вогнями помості, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи”.
Найтепліші спогади коня пов’язані а дитинством, коли лошам-стригунцем весело бігав із матір’ю по квітучих лугах, слухаючи її розповіді про дідів-прадідів. А потім з’явились люди…
Колись давно природний розум підказав йому, що треба лише вдавати “покірного і роботящого” і що “розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки”. Приспавши пильність людей, білий кінь потроху здобував “щось від самостійності, від волі”: то він рухався осторонь від інших – сірих, вороних, гнідих1 – коней, то сповільнював ходу і тягнувся до соковитої конюшини, коли табун покірно тримався укупі. Таємна думка постійно непокоїла Шептала: чому це він, білий, породистий, розумний і волелюбний, має коритися рабській долі, терпіти приниження, побої за жмутик сіна і короткий відпочинок у теплій стайні?
Коня “повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай”.
І ось одного разу, обурений брутальністю конюха і підпаска, Шептало “як ніколи досі, відчув свою неволю” і вирвався з чіпких рук хлопця. До пізньої ночі бігав кінь по лугах і яругах, насолоджуючись волею, яка “пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна”. Ще ніколи не бігалось йому так легко.
Стомившись, він упав на спину і качався по м’який траві, подався до річки – попив води і скупався. Стоячи у воді, він “побачив у водянім дзеркалі себе – незвично білого, аж до щему в очах”. Гірка правда відкрилася Шепталові.
Це тепер, змивши із себе пил і бруд, він знову став білим красенем, а там, у стайні, був “бруднувато-сірим, попелястим” і звичайним, як усі. Тому, мабуть, конюх і дозволяв собі бити його батогом. Це відкриття змінило думки Шептала.
Він починає виправдовувати своїх кривдників, навіть відчуває провину перед Степаном. Потроху кінь переконав себе, що із селом, конюхом і ненависним табуном його пов’язує міцний зв’язок, “довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки”. Але розірвати цей зв’язок він не може і вже не хоче.
Повертаючись додому, білий кінь-красень викачався у багнюці, аби з часом повернулася колишня “сірість” і Степан не подумав, що він “хоче виділитися, показати норов”. Від колишнього прагнення волі і шляхетної гордості майже нічого не залишилося. Дорогою кінь Шептало так міркує: “А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш.
Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким… Недаремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім”.
Білий кінь Шептало – це алегорія. У цьому образі автор зображує непересічну людину, яка не хоче приймати рабську долю, бути “як усі”, опирається “сірій” буденності, але зазнає поразки у цій боротьбі. Письменник хотів показати, як під впливом повсякденного життя і суспільних умов яскрава, але слабка людська особистість втрачає індивідуальність, зраджує свої мрії, пристосовується до оточення. Вона усе життя перебуває у стані внутрішнього роздвоєння, суперечки між розумом і серцем.
Це якнайкраще доводять останні рядки оповідання. Білий кінь, повернувшись додому, не зміг потрапити на подвір’я, що для нього вже було зачинене, і тоді він “скільки зміг, просунув голову між двох жердин та й собі задрімав… “

 За інтернет -джерелом  https://ukr.school-essay.ru/suproti-vitru-dovgo-ne-probizhish-zagibel-yaskravoyi-osobistosti-u-suspilnij-nevoli-za-opovidannyam-v-drozda-bilij-kin-sheptalo/