Специфіка оповіді в повісті Бориса Харчука "Діана"

Тематичний діапазон прози Бориса Харчука надзвичайно широкий: від переосмислення історичного минулого української нації до зображення долі “маленької людини”, її місця та ролі в суспільстві. За стильовою манерою проза письменника споріднена з творчістю покоління “шістдесятників”, що відбилося в гуманістичному пафосі творів та їх онтологічній спрямованості. Традиційно інтерпретація творів письменника здійснювалася саме в зазначеному напрямі: проводилися типологічні паралелі з творчістю письменників- шістдесятників, робився акцент на висвітленні теми війни й воєнного дитинства, розглядалася міфопоетика творів. Проте відомий літературознавець М. Слабошпицький у статті “Питома вага слова” визначив кілька прикмет стильової манери Бориса Харчука: “Він навчив нас пізнавати його прозу з перших же рядків чи не кожного твору. Лаконічна описова фраза, повільна зав’язка - ніби автору нікуди поспішати, ніби в нього багато “території”, на якій розгортатиметься довгий ланцюг подій із життя героїв. Стильова манера прозаїка трохи нагадує входження в річку з пологого берега, коли, забрівши в воду вже по коліна, ніяк не можеш уявити, що попереду тебе чигає і несподівана глибина, і вир, і приховані в очеретах острівці, і драговиння... Це - не те ефектне письмо, яке “вистрілює” відразу, з першої фрази, інтригує, багато обіцяє і вкрите чи романтичним флером, чи детективним туманом. Тут усе зрозуміло, усе начебто просто” [1, с. 188]. Саме вони виокремлюють прозу письменника з-поміж творів інших митців.

Останнім часом спадщина Бориса Харчука привертає увагу науковців своїми синкретизмом, оригінальністю, несхожістю. Це й зумовило актуальність дисертаційних досліджень С. Полякової “Стильові домінанти оповіді в романістиці Бориса Харчука” та І. Співак “Повісті Бориса Харчука. Проблеми поетики”. Сучасні науковці акцентували увагу на мірі поєднання реалістичного й міфологічного в моделюванні картини світу письменником, зокрема ними проаналізовано образи-архетипи, що виступають домінантами авторської творчості (землі, хати, дороги), схарактеризовано основні типи героїв в оповідній стратегії романістики письменника. І. Співак визначає специфіку наративної оповіді у творах Бориса Харчука: “Проза про воєнне дитинство характеризується використанням Б. Харчуком різних форм нарації: внутрішніх монологів і діалогів, записок, спогадів, сповідальних елементів. Це спричинило ліризацію повістевого жанру, ускладнення композиційної будови творів (ретроспекція, монтаж епізодів, фрагментарність оповіді), дозволивши перенести акцент із зовнішньо- подієвого плану розкриття проблеми “дитина і війна” на внутрішньо- психологічний” [2, с. 16].

Метою нашої наукової розвідки є розкрити своєрідність оповідної манери й означити міфосвіт повісті “Діана” Бориса Харчука, його філософську заглибленість.

Основним методом дослідження обрано прийоми структуральної семантики, упроваджені вченим-теоретиком Греймасом. Виокремлюючи з тексту семи, а з них - классеми, дослідник встановлює певну закономірність: наративна послідовність обов’язково складається з актант і предикатів. До того ж “Греймас розрізняє невелику кількість актантів, присутню в кожній оповіді (надавач - предмет - реципієнт; помічник - суб’єкт - супротивник). Їхній репертуар утворює семантичний універсам наративного тексту” [3, с. 215].

Показовим і цілком закономірним є той факт, що головними героями творів Бориса Харчука виступають представники чоловічої статі. У зв’язку із цим знаходиться осторонь у доробку письменника повість “Діана”, де сюжет будується на оповіді про перебування на канікулах у селі в бабусі міської дівчинки Марти. Інтрига у творі будується на розкритті стосунків дівчинки зі своєю підопічною - вівчаркою на кличку Діана.

Літературознавець Л. Тарнашинська зауважує на традиційності “сільської теми” для письменників-волинян, до яких належав і Борис Харчук. Науковець у своїй статті визначає універсальну картину світу, що постає у прозопросторі творів письменника, виокремлюючи наявність земного світу (буденного), сакрального (небесного, природного) й пекла (підземний світ) [4, с. 250]. Проте художній простір повісті “Діана” митця не вкладається у звичну світобудову через надання дівчинкою Мартою імені римської богині Діани цуценяті. Алюзія назви твору налаштовує читача на патетичне сприйняття твору, оскільки мова може йти лише про щось піднесене. Як акцентувалося вище, дослідник М. Слабошпицький однією зі стильових особливостей прози Бориса Харчука визначив повільну зав’язку, буденність оповіді, за якими несподівано відкривається глибина підтексту. У повісті “Діана” автор починає оповідь з опису величної картини сходу сонця: “Дівчинка вийшла з веранди - із-за гори Городища, над Ясинецьким лісом сходило сонце. Велике, яскраве, купалося в синьому ставкові, відбивалося й блищало у рясних росах на вишнях і, здавалося, викотившись на трасу, їхало селом. Небо палало, земля вставала” [5, с. 264].

Традиційно родовід героїні прозового твору простежується на рівнях дитина - мати - бабуся. У повісті Бориса Харчука відсутня ланка мати, і зв’язковим між Мартою й бабусею виступає вівчарка Діана. Смислове навантаження даного образу твору розкривається наприкінці повісті, в авторському коментарі-відступі: “Вона назвала її ім’ям

Латонської діви - богині місяця й полювання, покровительки жінок, з якою впольовували літо, самих себе. Ото й уся дичина” [5, с. 297].

Не завжди читач здатний опанувати задум письменника. “Художній світ, створений уявою письменника й утілений у тексті твору як образна картина, пізнається через інтерпретаційні можливості читацької аудиторії. Наративність можна вважати вихідним пунктом у процесі пошуку своєрідності художньо-естетичної реальності, адже людська здатність розповідати історії стає головним способом осмислення й упорядкування навколишньої дійсності. З нею людина оформлює свій досвід, забезпечує його змістовність” [6, с. 371]. Епізод надання імені цуценяти набуває урочистого забарвлення. Саме в цей момент встановлюються дружні стосунки між Мартою та її підопічною: “Цуценя було дівчинкою. Її ніхто не називав Діаною: кликали просто: “Цуцик, на!” - без імені. Марта вперше звернулася: “Діана...” - покликала так ласкаво, що звіряткові перехотілося ховатися за горщиком.

Сірий клубочок заворушився. З лапок виткнулась гостренька мордочка. Сяйнуло двоє рудих очей - два блимливих вогники. Блиснули і погасли, не відчуваючи ще повної довіри.

- Діана.

Блимливі вогники з’явилися знову. Теплі і ясні - з темного кутка. Вони світилися знизу, тягнучись до синіх очей дівчинки, й ні разу не змигнули. У них сяяла чистота й щирість. І відверта беззахисність. Ці очі вже признавали Марту і своє ім’я - Діана. Цуценя перестало бути цуциком, безіменним собачам. Тепер це була Діана” [5, с. 266]. Дівчинка Марта у творі під час ритуалу ім’янаречення цуценяти набуває рис богоподібної істоти: лише боги можуть надати живій істоті ім’я, котре розкриває її сутність. Відтепер вівчарка Діана стала вірною подругою для героїні повісті у пізнанні таємниць світу, розвагах, домашніх клопотах.

Особливістю авторської оповіді у творі є її універсальність. Український літературознавець В. Марко відзначав, що для української прози другої половини ХХ століття є визначальним переважання ліричного матеріалу відображення подій: “Зовнішніх подій, як правило, тут небагато, та й не вони складають серцевину твору. Свій художній прожектор письменник спрямовує безпосередньо на психіку героїв. Враження, думки, настрої, переживання, мінливі як саме життя, вони створюють рухливий потік, далеко не всі повороти якого виявляються в зовнішньому “жесті”. Письменники вводять нас у саму течію процесів, де своєрідно переплітаються, узгоджуючись або зіштовхуючись, внутрішні імпульси душі і зовнішні фактори” [7, с. 132]. Чистота води в криниці віддзеркалювала чистоту душі й помислів Марти й Діани: “Чиста криниця-джерело вчила їх, малих, бачити високе небо. І що вони ростимуть, то й небо ширшатиме над ними. Воно буде текти над їхніми головами, як тече у джерельній течії” [5, с. 276].

Герої повісті перебувають у сакральному світі, де немає зради, брехні, підступності. Авторська оповідь налаштовує на урочистий лад, звучить гімн природі: “Колосок торкнувся колоска - дихнув лан. Поле озвалося щемливим дзвоном. Жито бринить, і пилок, що осів на губах, звіюється у груди. Його вдихають Марта, Леся, Діана. Вони вдихають і його, і блакитно-голубу тишу, виспівувану багатоголоссям коників- стрибунців, бджіл, сонечок і тремтливих синьо-зелених мушок. Твориться, пахне хліб. Кожна тверда, посіріла висохла грудка землі пахне хлібом” [5, с. 187]. Не випадково ім’я вівчарки - Діана - богині, з якою “впольовували літо”.

Внутрішній монолог Марти як форма викладу виступає додатковим прийомом для відтворення психіки героїні. Він розкриває сутність душі дівчинки й слугує підтвердженням того, що лише б вона змогла отримати прихильність цуценяти: “Бабуся сказала Марті, що собаки - мудрі, вони відразу відчувають, чи людина добра, чи зла. Це й мучило дівчинку. Вона ще мало прожила, ніби нікому ніякого зла не заподіяла. Ні тут, у бабусі, куди приїхала на канікули, ні у великому місті, де мешкала. Лежачи в ліжку, згадувала, кому й де сказала недобре слово, коли кого й де не послухала, і думала, що буде кращою, що нікого ніколи не образить, тільки б Діана признала її і не боялася...” [5, с. 270]. Побоювання Марти були даремними. Її нова подруга не лише була віддана дівчинці, а й де в чому схожою на неї: “Сіренька ніяково відверталася від набридливих очей, начеб їй ставало соромно за них, надокучливих і нахабних.

Такою ж була і дівчинка. Вона паленіла, згоряючи, коли на неї хтось надто задивлявся, знічев’я допитуючись, на кого це воно подібне? Відходила, утікала, коли про неї щось мовилося, особливо, коли її хвалили” [5, с. 275]. Подібна манера оповіді на думку Ю. Крістевої ускладнює перипетії твору. Дослідниця, передусім, “бачить в оповіді поле напружень між подієвою історією та висловлюванням наратора, які врівноважують одне одного. Адже нарація неодноразово стирає історію подій, пересуває її акценти і змінює її зміст, доповнюючи початкову ситуацію і ускладнюючи кінцеві перипетії героїв новими двозначностями й амбівалентностями багатоголосся” [3, с. 224 - 225].

Нараційна техніка stream of consciousness привела до можливості прибрати межі між різними викладовими формами. Це призвело до зміни функціональних ознак опису. Як зауважує польська дослідниця Дорота Корвін-Пйотровська, “він став нарисом рухомої, безпосередньо коригованої ментальної мапи, без ефекту повного представлення ні зображеного світу (обірвані вислови, речення, неповнота інформації), ані дійсності” [8, с. 31]. Оповідь про дружбу Марти й Діани була б неповною, якби автор не подавав реалії українського села 80 - х років ХХ століття: деградація чоловіків, які втратили повагу односельців і перекладають важку роботу на плечі жінок. Експресивно- характеризуючого забарвлення набувають їхні імена - Котька, Михалко, Сєва-Сєвка-Стіва. Сумним контрастом постає спогад про дідуся.

Оповідач ніби між іншим констатує зміни в побуті селян і подає оповідь про коноплі: “З городніх рослин нема лише конопель. Не ростуть ні на одному городі, по всьому селу. Вивелися. Усі знають, яка вона, оповідають, як димить, як у густих коноплях неначеб сиділа залізна баба, що нею лякали неслухів. Та залізна баба берегла коноплі, щоб їх не м’яли, бо то ж росли сорочки на городах. Грубі рубища. Ніхто тепер у таких не ходить. Тепер в усіх сорочки крамничні” [5, с. 284].

Борис Харчук використовує некогерентний опис для відновлення зв’язку у ланцюжку між бабусею і Мартою, поєднуючи оповідь із внутрішнім монологом героїні: “Колись сині, як і в онуки, тепер посивілі очі знову наливалися синявою відмолоділого весняного неба: гілка вся засіяна бруньками. З якої ледве прорізується зеленець листочка, а з котрої пробивається рожевенький промінчик - майбутній квіт. Зав’язь тверда, тішить пучки. Вона бачила, як з її пальців, котрі вже саме сухожилля, з яких вийшла міць, але не посходили придбані замолоду мозолі, мовби із зав’язі зеленіє зелене листя, розцвітає, цвіте білий цвіт, і на ньому гудуть бджоли. Нічого цього ще й близько нема, а вона все це вже бачила...” [5, с. 277]. Функції даного виду опису визначила польська дослідниця Дорота Корвін-Пйотровська в монографії “Проблеми поетики прозового опису”: “Розпорошений, некогерентний опис, як частина монологічного зв’язку, у “потоці свідомості” сам став de facto став радше передачею сприйняття зображеного світу, ніж презентацією різних станів, що існують в ньому, і в цьому полягала його нова функція. Йому був притаманний також своєрідний “часовий синкретизм”, тобто поєднання актуальних і минулих відчуттів та накладання “авторської” (зовнішньої) перспективи й перспективи героя, що давало змогу об’єднувати різні кути зору та ознаки зображених предметів” [8, с. 31].

Часовий вимір оповіді в повісті обмежений рамками тривання літа. Саме в цей період відбулося зміцнення дружби дівчинки й вівчарки. Діана виросла й перетворилася на вірну супутницю, берегиню, котра захищала свою господиню, обійстя навіть від сусідського півня: “Не потребувала здобичі - нехай півень знає своє місце, нехай на паркан, який йому не належить, не злітає” [5, с. 289].

Не випадково літературознавці акцентували увагу на наявності у часопросторі прози Бориса Харчука міфологічного простору. Наближення осені, неминучого повернення Марти додому в повісті означується вечором, сидінням на порозі хати онуки й бабусі: “Діана сиділа навпроти них. Вони на порозі, вона на землі, а її голова вище їхніх колін.

Тепер у них тільки й мови, що про неї. Що з нею робити?” [5, с. 290].

Як вважає Л. Тарнашинська, “саме поріг і ворота є місцем концентрації, перехрещення енергії прощання й енергії чекання, материнської любові й жертовності, ...” [4, с. 260]. Для того, аби передати глибину страждань дівчинки, автор уводить до твору рядки пісні: “Марта ні з того ні з сього мовби якось колисково заводила, що лучче було, лучче було, не ходити - пісню. Носик опускався, підборіддя тремтіло. Діана клала їй на коліна свою голову. Обоє були смішні, особливо дівчинка, як буває смішною дитина, що наспівує зовсім недитяче” [5, с. 292].

Діана пробачає Марту, яка змушена залишити її з чужою людиною. Однак навіть черствий Сєва визнає, що в собаки є душа: “Але брешуть, що ніби в собаки нюх у вусах. По-моєму, він і в собаки не лише в носі. У голові! - і стукнув себе по чолі. - В душі! - приклав руку до грудей і видихнув: - Як у всіх нас.” [5, с. 295].

Таким чином, у повісті “Діана” Борис Харчук засновує світ, у якому живуть напівбожественні істоти, сповнені чистоти, здатні наділити душею тварину: Марта та її бабуся. Це гімн гармонії людини і природи, апофеоз вірності. Письменник для реалізації задуму застосовує ім’я римської богині Діани, надаючи йому символічного звучання; різні види оповіді - техніка stream of consciousness, внутрішні монологи, некогерентний опис, авторські характеристики, алюзії. Художній світ твору письменника повинен був стати взірцем для профанного, реального світу людей. Розглянута проблема протиставлення реальності вигаданій дійсності у творах українських письменників другої половини ХХ століття в сучасному літературознавстві не досліджена й спрямована на перспективу.

Література

1. Слабошпицький М. Питома вага слова // Літературні профілі : Літ.-крит. нариси / М. Слабошпицький. - К. : Радянський письменник, 1984. - 310 с. 2. Співак І. Е. Повісті Бориса Харчука. Проблеми поетики: Автореф. дис. на здобуття наук. ступеня кандидата філол. наук: спеціальності 10.01.01 - українська література / І. Е. Співак. - Херсон, 2007. - 20 с. 3. Література. Теорія. Методологія: Пер. з польськ. С. Яковенка / Упор. і наук. ред. Д. Уліцької. - К. : Вид. дім “Києво- Могилянська академія”, 2006. - 543 с. 4. Тарнашинська Л. Ритм та система символів як засіб організації художнього простору: проза Бориса Харчука // Презумпція доцільності : Абрис сучасної літературознавчої концептології / Людмила Тарнашинська. - К. : Вид. дім “Києво- Могилянська академія”, 2008. - С. 250 - 262. 5. Харчук Б. Теплий попіл : Повісті та оповідання. Для серед. шкіл. віку / Передм. В. Дончика / Борис Харчук. - К. : Веселка, 1981. - 328 с. 6. Черкашина С. Л. Літературний твір як структурний елемент художньо-філософської концепції світу / С. Л. Черкашина // Філологічні студії : збірник наукових праць. Випуск 1. - Мелітополь : ТОВ “Видавничий будинок ММД”, 2010. - С. 368 - 373. 7. Марко В. П. Основа творчих шукань. Художня концепція людини в сучасній українській радянській літературі : монографія / В. П. Марко. - К. : Вища школа, 1987. - 168 с. 8. Корвін- Пйотровська Дорота. Проблеми поетики прозового опису / Переклала з польської Зоряна Рибчинська / Дорота Корвін-Пйотровська. - Львів : Літопис, 2009. - 208 с.

Бойцун І. Є. Специфіка оповіді в повісті “Діана” Бориса Харчука